Тема: Голгофа голодної смерті (до дня пам’яті жертв Голодомору)

Мета: Нагадати людям про страшну трагедію нашої історії. Вшанувати пам'ять загиблих у невидимій війні.

Обладнання:    на сцені плакат "Голгофа голодної смерті";

-    стоять квіти;

-  колоски пшениці перев’язані чорною стрічкою;

-    стоїть підсвічник із свічами;

-    музичний супровід;

-    стоїть оформлена книжкова виставка;

-    хлібина;

-    ікона Божої Матері і вишитий рушник

Хід заняття

(Годинник відбиває секунди. По обидва боки класу виходять діти, в руках у них – запалені свічки.

Виходить Жінка-Пам’ять, в руках у неї горить свічка. Звучить «Реквієм» В.А. Моцарта. На фоні музики - слова )

Жінка-Пам’ять

Народе мій! Пам’ять знову відродилась,

Прийшла з остогидлого життя,

Щоб свічкою новою запалала

Душа, зірвавши пута забуття.

В молитвах всіх померлих пригадаю,

Живим у Бога буду щедрості просити.

Воскресне дух! Я всіх вас заклинаю

Людської пам’яті свічку запалити.

(Запалює свічку у підсвічнику, виходить. З’являються ведучі)

1-й ведучий. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932 – 1933 роках, пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії ХХ століття, присвячується…

1-й учень:

Відкрийтесь небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам'яті невгасимий собор!

Це 22 рік. Це 32 рік Це 46 рік.

Голодомор.

2-й учень:

Благословенний труд для щастя і добра

Хліботворящий люд на берегах Дніпра.

Це ми, о, Господи, твої плугатарі,

Орали, сіяли, молились на зорі.

3-й учень:

Немов своє дитя, ми пестили ріллю

Кохали ми життя, вклонялись мозолю,

Вдихали чорнозем, вгорталися в лани,

Не знали, що помрем з наказу сатани.

4-й учень:

Ви чули, юні і старі, в нас 33 богатирі

Були сучасники билин, Добринь ровесники були.

А вік новий... з яких доріг привів нам 33-й рік?

Понад селом, як бурелом,

Пройшов великий перелом...

(Розповідь про голодомор).

2-й ведучий. 80 років тому по Україні гуляла смерть. Смерть без війни, без посухи чи потопу. Смерть спустошила села й хутори, і живі не встигали хоронити мертвих. Смерть мала ім'я - Голод.

1-й ведучий. Голод 32-33 років одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Мільйони людей, які загинули у 33 році голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі. Про них пам'ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Так послухайте свідчення очевидців.

1-й учень. Слов’ян Любов Іванівна, 1919 року народження м. Мелітополь і Слов’ян Тетяна Іванівна, 1918 року народження с. Новобогданівка розповідає:

«У голод люди іли все. Чоловіки, які ідуть на роботу до колгоспу, так обов’язково беруть із собою чи сокиру, чи якийсь лантух. Для чого? Та, бувало, впаде кінь, вкінець знесилений від недоїдання та роботи, так до нього кидаються люди з криками: «Сибірка, Сибірка! » (тобто сибірська язва, захворювання тварин ). Тут же чоловіки починають рубати ту нещасну коняку на шматки. Коли лише у селі люди узнавали про такий випадок, то й жінки і діти намагалися скоріше дістатися до того місця, сподіваючись, що, може ім. щось перепаде. В кращому випадку здобиччю могли стати кістки тварин. Але й ті кістки хапали, а потім варили їх та переварювали»

2-й учень. Ми жили в селі Мордвинівка Мелітопольського району. У голод у нашій сім’ї померло два моїх брати та сестра двоюрідна. Звали їх Сергій та Іван, а сестру – Оля. Сама я вже й не пам'ятаю, як вони вмирали, але батько розповідав, що померли одразу всі троє. Як померли вони, то загорнули їх у рядна та повезли на цвинтар, кинули у загальну яму, як дрова.

3-й учень. Болтова Наталя Тихонівна, 1902 року народження, з м. Мелітополя згадує: «Один раз, коли я йшла ранком на роботу, то побачила, як по вулиці Дзержинського, зовсім поруч зі школою № 4 рухався візок на якій, як спершу мені здалося, лежали дрова…Однак, коли я підійшла ближче, то побачила, що то були не дрова, а впритул покладені один до одному трупи мертвих людей. Небагато проїхавши, візок зупинився ненадовго біля забору, і я побачила як двоє чоловіків підняли із землі людину, взяли його за руки й ноги й кинули на візок. Так я вперше побачила як підбирають мертвих від голоду людей на вулицях Мелітополя. »

4-й учень.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не пустить вас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й учта

І росою вмиватиме очі.

1-й ведучий. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Вони виявилиля найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100 – 300 грамів хліба на працюючого.

2-й ведучий. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивади своїх дітей, аби прогодувати людським м’ясом інших, які зосталися.

1-й учень. Бойко Тамара Володимирівна, 1935 року народження, вчитель української мови м. Мелітополь розповідає:

«Мама моя працювала в дитсадку, і одного разу голова сільради наказав працівникам дитсадку забрати малих діток із сім’ї П., вона побачила, що господарку хати уже кудись забрали, а залишених двох діток мама взяла на руки і віднесла до дитсадка. По дорозі двохрічна дівчинка сказала мамі: «А ми вчора Оленчіну печіночку їли, така добра, така смачна!». Мама мало не зомліла. Вона знала старшу дівчинку, про яку казало маля. Пізніше сусіди бачили в казанку у хаті П. якесь варево з кісточками»

 (Усі встають, хвилина мовчання. Виходить ведуча з свічкою в руках.)

1-й ведучий:

Хай палає свіча... хай палає

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

Пам'ять чиста, світла і велична

Пісня й слово хай єднає нас.

Гори, священна пам'яті лампадо,

В урочій тиші під склепінням бань,

Щоб не підкралось забуття, як зрада.

(Пісня «Свіча». Позаду соліста учні тримають свічки. )

(Театральний епізод: уривок із роману У.Самчука «Марія». Сільська хата. Зимовий вечір. Стара Марія стоїть у смутку, дивиться у вікно. Заходить її дочка Надія)

Надія. Мамо, не можна тепер плакати. Що це поможе?

Марія. Все, все забрали. Син Максим вигнав нас з хати. Землю забрали. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Куркулі не сміють мати машин.

Надія. Ах, мамо! І нам все, все забрали. Сколективізували. Архип змагався як міг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав - як має дістатись чортові, хай кра­ще здихає.

Марія. А як Христуся?

Надія. Росте. Тільки нема чим кормити.

Марія. Боже, Боже! Що вийде з таких людей, які з дитинства голодують?!

Надія. Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Ах, мамо! От ніяк не знаю, за що нас покарано. Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм на хлібозаготівлю не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» - питають люди. «Нам до того нема діла. їжте те, що на полях лишилося». Му­сили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа - і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони - ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з полів, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили, ї знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним. Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покара­ти. І от маєш... Пухни з голоду...

(Марія йде до комори і несе вузлик).

Марія. На, дитино. Давай хоч малій їсти. Та вже напевно не винна...

Надія. А що ж вам? Що будете їсти?

Марія. Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам... Що з вами ста­неться? Думаєш, думаєш не раз... І що ж...

(Заходить чоловік Марії Корній. Обтрушує сніг з одягу. В руках тримає гарнець висівок).

Корній. Це вже, Маріє, останні... Спечи якось... Може, більше кори... Прибав... при­бав... чуєш...

Марія. Б-е, коли б не те мале. Воно ж не пере­травить...

(Марія замішує тісто, порається по хаті. Корній сідає на лаву, повільно дістає з кишені газету «Пролетарська правда». Ворушачи губа­ми, читає по складах).

Корній. «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності, навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осу­джую, п'ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочин­ною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни»

 (Виходять ведучі)

1-й ведучий:

Ще нагадає Мати-Україна,                      

Ще приголубить діточок своїх...         

Яка ж бо перед Богом в нас провина?

Який ми сотворили гріх?                       

 Чи той, що в нас поруйнували храми?   

Та руйнували їх не ми!!!                 

Прийшли в наш край перевертні і хани

Чинить страшну наругу над людьми.  

(Перегляд презентації) 

2-й ведучий. Можна секретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

Після заборон, утисків, приниження людської гідності вона оживає, відроджується - що б там не було. З правдою нічого не вдієш.

Не сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Хай ці гіркі слова правди, народжені після десятиліть безмовності, ляжуть першим нашим каменем у підмурівок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу.

1-й учень:

Боже Великий, Всевладний,

Яви нам свою могуть, .

Дай розпізнати Правду,

Праведників не забудь.

 2-й учень:

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їх сну не поруш.                        

3-й учень: Заступи нас і нашу державу,

Од кривавих, лютих незгод.

Всі ми - сущі, усопщі, прийдешні -

Твій пшеничний, безсмертний народ!                 

(Звучить молитва, всіх присутніх "причащають " хлібом)

Жінка-Пам’ять

Надмогильні хрести,                                          

Надмогильні хрести                            

Ніби зведені руки в небо...                            

Господи, нам прости,

Господи, їм прости, -

Тим, що в муках пішли до тебе.

Дай їм хліба й води,

Вдосталь хліба й води,

Щоб забули страшні наруги,

Боже, не доведи,

Боже, не доведи,

Щоб той мор повторився вдруге.

Надмогильні хрести,

Надмогильні хрести

По усій по моїй Україні,

А під них - за село –

Сім мільйонів лягло,

А під ними - тіла їх тлінні.

Надмогильні хрести

Надмогильні хрести,

Розмовляють і стогнуть, і плачуть .

Господи, захисти,

Од лих усіх захисти

Нам славну праматір козачу.

Землю дай засівать,

Землю дай прикрашать

Словом, ділом своїм, душею,

Бо нам жить не роки,

Бо нам жить віки,

Милуватись й гордитися нею.

Надмогильні хрести,

Надмогильні хрести

Ніби зведені руки в небо...

Господи, нам прости,

Господи, їм прости, -

Тим, що рано пішли до тебе.

(Виходять усі учасники, кланяються)

Дякуємо за увагу.